У фондах обласного архіву Тернопільщини зберігся автограф митця: “Я, організатор, директор групи “Тернопільські театральні вечори”, Олександр Степанович Курбас, заявляю, що Чубатому за зал в “Міщанському братстві” оплачено по 15 крб. за вечори, в які грали”. Утім, історія його стосунків з Тернопільщиною почалась задовго до проекту, який зробив наше місто театральним.
Молодий Курбас. Фото з мережі.
Лесь Курбас народився 25 лютого 1887 року в Самборі на Львівщині. Його батьками були актори Степан і Ванда Курбаси (сценічний псевдонім Яновичі). До семирічного віку він мандрував із театром, де служили батьки (“Руська бесіда”). Далі Леся забрав дідусь по батьковій лінії Пилип, він був священиком у Старому Скалаті на Тернопіллі (нині Підволочиський район). Навчався Курбас у Тернопільській українській гімназії, жив у бурсі товариства «Рідна школа» (вул. Качали, приміщення теперішнього «Укрсоцбанку»). Про цей період життя майбутнього режисера містянам нагадує меморіальна дошка, встановлена у 1989 р.
Після закінчення гімназії (1907 р.) були філософські факультети Львівського і Віденського університетів, драматична школа вільного слухача при Віденській консерваторії, Гуцульський театр Гната Хоткевича, львівське товариство «Руська бесіда».
Під час гастролів у 1914 р. війна застає театральну трупу у Борщові (райцентр на Тернопільщині). Курбас із товаришами М.Бенцалем, Т.Бенцалевою, Н. Горленко, Ф.Лопатинською, Г.Юрчаковою, І.Рубчак (акторами «Руської бесіди») не змогли повернутися до Львова через лінію фронту, відтак осіли у Тернополі і створили групу «Тернопільські театральні вечори». До професійних акторів приєдналися аматори. Репетиції проводили у помешканні Курбаса, а грали на сцені «Міщанського братства» (нинішня філармонія), «замкового палацу» (готель «Тернопіль»), СКТ «Сокіл» (кінотеатр ім. І.Франка), кінозалі «Світязь» (сучасний бульвар Шеченка).
Трупа “Тернопільські театральні вечори”. Фото з Вікіпедії.
Театральний сезон відкрили 18 жовтня 1915 р. у кінозалі «Світязь» виставою «Наталка Полтавка», роль Виборного зіграв сам Курбас. Згодом були «Сватання на Гончарівці», «Циганку Азу», «Суєта», «Ой не ходи, Грицю…», «Мартин Боруля». Із тогочасної драматургії грали «Чорна пантера і білий ведмідь» за п’єсою В.Винниченка. За невеликий відрізок часу Курбас поставив кілька десятків вистав. Після його від’їзду з Тернополя (навесні 1916 р.) театральні традиції продовжив Микола Бенцаль.
«…А яка була режисерська робота Курбаса? На першій репетиції він знайомив акторів з авторами п’єси, з епохою, на фоні якої відбувається дія, із суспільними умовами, персонажами твору, накреслював їхні характеристики, звертав увагу на грим, одяг тощо і лише потім розподіляв ролі …Любов до рідного театру, піклування про художній рівень вистав, пошана до авторського тексту, боротьба зі штампами й неприродністю гри, застосування новітніх сценічних засобів — такі характерні ознаки постановок режисера», – згадував актор трупи Теофіль Демчук.
Власне, у Тернополі Курбас народився як режисер. Той недовгий період став вирішальним у подальшій творчій долі. Далі був Київ («Молодий театр») і Харків (театр «Березіль»), де він не боявся сміливих на той час експериментів у театрі, не боявся не бути популярним, не боявся ставити твори «інакомислячих» драматургів, насамперед, Миколи Куліша. Була в біографії митця й Москва, де він не прижився. У 1933 р. режисера заарештували, у 1937-му розстріляли. Серед інкримінованого – «відрив від радянської дійсності та російського театру», а ще “націоналізм і формалізм”.
Меморіальний музей-садиба Л.Курбаса у Старому Скалаті. Фото з мережі.
Для тернополян Курбас завжди буде славетним земляком, хоча його біографія пов’язана й з іншими містами. Іменем режисера в обласному центрі названі Палац культури «Березіль» і вулиця, традицію його «Тернопільських театральних вечорів» бережуть в обласному академічному драмтеатрі ім. Т.Шевченка (у 1999 р. фестиваль із аналогічною назвою започаткував М.Форгель), п’ятикімнатну родинну садибу у Старому Скалаті до сторіччя митця облаштували під меморіальний музей, на вул. Качали в Тернополі про Курбаса нагадує пам’ятна дошка.
Наталка Колтун, Рідне Тернопілля
