Найважливіші події 25 лютого:
- 1573 — Іван Федорович (Федоров) заснував друкарню у Львові
- 1918 — Мала Рада ухвалила закони про введення в Українській Народній Республіці нового (григоріанського) календаря і середньоєвропейського часу
- 1956 — на XX з’їзді КПРС М. С. Хрущов виступив із закритою доповіддю «Про культ особи та його наслідки», присвяченою засудженню культу особи Й. В. Сталіна.
Також народились такі відомі люди в історії України як Лесь Курбас та Леся Українка.
Лесь Курбас
Відомий український режисер, актор, театрал, драматург, публіцист, перекладач.
Народився 25 лютого 1887 року в місті Самбір (тепер Львівської області) у родині акторів галицького театру Степана та Ванди Курбасів (за сценою Яновичі). Батько його, хоча й був мандрівним українським актором, проте і в бідності своїй прагнув дати Олександрові добру освіту.
Навчався у Тернопільській гімназії, у Віденському та Львівському університетах. Тому цілком природно, що Лесь увібрав у себе все те, що могла дати йому європейська культура. Вже тоді Курбас мріяв працювати на Наддніпрянській Україні, де існував сильний демократичний театр Садовського (Київ) і де поруч була висока театральна культура. 1916 року його мрія здійснилась, він вступає до цього театру. Акторська творчість Курбаса в театрі Миколи Садовського обіцяла розвинутися, але сталося так, що він приніс свій акторський талант у жертву режисерському. Головна увага й енергія молодого митця були скеровані на організацію студії молодих акторів, з якої виріс згодом Молодий театр. Назва «Молодий театр» з’явилася вже влітку 1917 року. Молодий театр — це театр пошуків нових форм втілення сучасної та класичної драматургії. З цього театру взяли початок кілька українських театрів — з них Молодий український театр, в Одесі співорганізатором 1918 був Гаврило Гловацький.
У 1917 р. був відповідальним секретарем тижневика «Театральні Вісті».
В 1919 працював режисером Київського оперного театру «Музична драма».
Влітку 1920-го Лесь Курбас зібрав своїх найкращих акторів, хто добровільно приєднався з Київського театру ім Шевченка, і під назвою «Кийдрамте» (Київський драматичний театр) група почала своє турне по містах Київщини. Спочатку осіли у Білій Церкві, потім в Умані.
Лесь Курбас був засновником спочатку політичного (1922—1926), а потім і філософського (1926—1933) театру в Україні. У виставах свого філософського театру «Березіль» (Харків) Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях. В листопаді 1922 у Києві в державному народному театрі відбулася прем’єра вистави Тараса Шевченко «Гайдамаки» (режисер Л. Курбас). В червні 1924 Всеукраїнське кіно-фото управління запросило його на один рік режисером до Першої державної одеської кінофабрики.
Лесь Курбас і «березольці» знайшли свого драматурга, п’єси якого були співзвучні їхнім естетичним засадам. Таким драматургом став Микола Куліш. Першою його п’єсою, що побачила світло рампи на сцені театру «Березіль», стала «Комуна в степах» (Київ). Творча співпраця тривала і в Харкові.
Кульмінація здобутків Курбаса пов’язана з драматургом Миколою Кулішем (1892—1937) і художником Вадимом Меллером (1884—1962).
У Києві «Березіль» мав під своїм крилом майстерні, плинні півавтономні одиниці. У Харкові все було під одним дахом і під одним проводом — Курбасовим. У театрі діяв мюзик-хол (спектаклі «Шпана», «Алло на хвилі», «Чотири Чемберлени»), агітпроп. Було підготовлено серію «Костюмовані історії» (спектаклі «Жакерія», «Сава Чалий», «Король бавиться», «Змова Фієско»).
П’єси Миколи Куліша «Народний Малахій», «Мина Мазайло» не знайшли розуміння у радянських критиків. Проти Леся Курбаса були висунуті звинувачення в «похмурості», викривленні оптимістичної радянської дійсності.
Багато чого з творчих пошуків Курбаса не розумілося широкими масами глядачів. Це стосується і його вистави «Маклена Граса», яка досягає справжньої філософської глибини. Але незважаючи на несприятливу для творчості атмосферу нерозуміння, недоброзичливості, Лесь Курбас не занепадав духом, він до останньої можливості вів боротьбу з поширеними у той час тенденціями спрощенства, вульгаризації мистецтва. Опоненти ж щонайменшу невдачу Леся Курбаса завжди розцінювали як цілковитий провал театру.
Можливо, саме тому, що режисер не відступив, не поступився своїми переконаннями, його було наклепницьки обмовлено, звільнено з посади керівника «Березоля» і заарештовано у Москві, де він кілька місяців працював постановником Малого театру та у Соломона Міхоелса в Московському державному єврейському театрі на Малій Бронній.
Він був заарештований у зв’язку зі справою УВО 26 грудня 1933. Відправлений етапом до Харкова. 9 квітня 1934 засуджений до 5 років ВТТ. Його було вислано на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу, на Медвежу Гору, потім його відправили на Соловки. 9 жовтня 1937 засуджений до страти. 3 листопада 1937 його було розстріляно в урочищі Сандармох, а 1957 року посмертно реабілітовано.
У Старому Скалаті на Тернопільщині діє меморіальний музей-садиба Леся Курбаса.
Леся Українка
Леся Українка (справжнє ім’я Лариса Петрівна Косач-Квітка); 25 лютого 1871, Звягель, нині Новоград-Волинський — 15 серпня 1913, Сурамі) — українська письменниця, перекладачка, культурна діячка.
Писала у жанрах поезії, лірики, епосу, драми, прози, публіцистики. Також працювала в ділянці фольклористики (220 народних мелодій записано з її голосу) і брала активну участь в українському національному русі.
Відома завдяки своїм збіркам поезій «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902), поем «Давня казка»(1893), «Одно слово» (1903), драм «Бояриня» (1913), «Кассандра» (1903—1907), «В катакомбах» (1905), «Лісова пісня»(1911) та ін.
В сучасній українській традиції входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України
У будинку Косачів часто збиралися письменники, художники і музиканти, влаштовувалися вечори і домашні концерти. Дядько Лесі (так її називали у сім’ї і це домашнє ім’я стало літературним псевдонімом) — Михайло Драгоманов, був відомим ученим, громадським діячем, який перед еміграцією до Франції й Болгарії співпрацював із Іваном Франком. Йому належить одна з провідних ролей у формуванні племінниці згідно зі своїми соціалістичними переконаннями, ідеалами служіння батьківщині, які вона переросла, і допомагав їй як літературний критик і фольклорист.
Починаючи з 1884 року, Леся активно пише вірші («Конвалія», «Сафо», «Літо краснеє минуло» і ін.) і публікує їх у часописі «Зоря». Саме цього року з’явився псевдонім «Леся Українка».
Сердечна дружба єднає Ларису з її старшим братом Михайлом. За нерозлучність у сім’ї їх називали спільним ім’ям «Мишолосіє», пізніше Ларису в сім’ї називали Лесею.
Деякий час Лариса навчалася в школі Олександра Мурашка в Києві. З цього періоду залишилась одна картина, намальована олійними фарбами. Пізніше Ларисі довелося здобувати освіту самостійно, в чому допомагала мати.
Вона знала багато європейських мов, крім слов’янських: української, російської, польської, болгарської, також давньогрецьку та латинську, що свідчило про її високий інтелектуальний рівень.
Основний зарис соціально-політичний світогляду Л. Косач сформувався після цілорічного (1894—1895) її перебування у її вуйка — Михайла Драгоманова в Софії і трагічної події, якою була для неї його смерть. У 1896—1898 рр. Леся Українка стає однією із співзасновників першої на Наддніпрянщині української соціалістичної організації.
Історію кохання Лесі Українки часто розпочинають із Сергія Мержинського. Приязнь Лесі Українки і Ольги Кобилянської (збереглися листи Л. Косач) допомагає в розумінні Лесиного твору «Блакитна троянда» (1896).
Вимушена потребою лікування вона багато подорожує до Німеччини, Австро-Угорщини, Італії, Єгипту, кількаразово перебуває на Кавказі, Одещині, Полтавщині, в Криму збагатили її враження та сприяли розширенню кругозору письменниці.
На початку березня 1907 року Леся Українка переїжджає з Колодяжного до Києва в кінці березня разом з Климентом Квіткою здійснила поїздку до Криму, де, зокрема, побувала у Севастополі, Алупці та Ялті
Останні роки життя Лесі Косач-Квітки пройшли в подорожах на лікування до Єгипту й на Кавказ. Разом із чоловіком вона працювала над зібранням фольклору, інтенсивно опрацьовувала власні драми. На звістку про важкий стан Лариси Петрівни до Грузії приїхала її мати. То власне їй письменниця диктувала проекти своєї так і ненаписаної драми «На берегах Александрії». Символічне значення її творчості можна прочитати в молитві дітей до Геліоса над манускриптами.
Померла 19 липня (1 серпня) 1913 року в Сурамі у віці 42 років. Похована на Байковому кладовищі в Києві (надгробний пам’ятник — бронза, граніт; скульптор Г. Л. Петрашевич; встановлений у 1939 році). Похорон, згідно з бажанням небіжчиці, відбувався без участі духовенства. Могила Лесі Українки є національною пам’яткою.
